Газета «Новости медицины и фармации» №11 (729), 2020
Вернуться к номеру
Про вчених і тільки про вчених
Авторы: Гоженко А.І.
д.м.н., проф., президент Українського наукового товариства патофізіології, президент Асоціації медичної науки України
Разделы: Справочник специалиста
Версия для печати
Вельмишановні колеги, нарешті ми з вами активно долучилися до обговорення нагальних проблем нашої науки. Сподіваюся, наукова спільнота нарешті зрозуміла: порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих.
Безумовно, це не знімає відповідальності з держави, але давайте почнемо, точніше, продовжимо цю роботу самі. Тим більше що проблем дуже багато, і вони зовсім не прості, про що раніше писали І.М. Трахтенберг та І.А. Тарабан, Ю. Караченцев, Г. Акимова, нарешті — автор цієї статті. В попередній публікації я наголосив, що є проблеми, причому нагальні, які для свого розв’язання насамперед потребують не фінансів, а продуманої організаційної роботи.
Хочу підкреслити: одним із найголовніших питань є оцінка рівня, значущості наукової роботи. Безумовно, що у разі замовленої наукової роботи саме замовник (держава, бізнес тощо) предметно оцінюють рівень наукової роботи, її результати. Можливо, така оцінка не завжди адекватна, але вона досить конкретна — чи розв’язана та або інша проблема, чи досягнутий очікуваний результат тощо.
Але проблема стає складнішою, коли йдеться про наукові роботи, які плануються або пропонуються до виконання самими науковими колективами, науковцями, тому що виникає ситуація, коли замовник і приймальник роботи частково поєднуються. І тоді постає питання: хто ж себе може недооцінити?
Особливо вагомі ці проблеми у разі виконання дисертаційних робіт, а я вже наголошував, що наразі це більшість наукових робіт, які сьогодні виконуються. Розуміючи, що повинна бути організована наукова експертиза цих робіт, наша наукова бюрократія — насамперед МОН, галузеві міністерства — запропонувала проводити низку пропозицій і заходів, суть яких полягає у тому, щоб усі етапи наукової роботи контролювалися та оцінювалися, що само по собі не викликає сумнівів, тому що воно на користь науці та науковим колективам і самим вченим. Але відразу зазначу, що існуюча система має суттєві недоліки, корінь яких у тому, що вона створена переважно адміністративною системою, насамперед МОН, без широкого залучення наукових колективів, вчених. Мені здається, що більшість пропозицій і рішень продиктовані позитивними намірами, але відомо, куди веде дорога, вимощена добрими намірами.
Щоб мої слова не були безпідставними, пропоную проаналізувати реальну ситуацію.
Першим етапом наукової експертизи є розгляд пропозицій у стадії планування. В країні давно склалася практика наукового рецензування. Наразі в медичній науці вона включала колективне наукове рецензування, раніше це відбувалося на проблемних комісіях, що були створені НАМН і МОЗ, та індивідуальне рецензування із залученням провідних спеціалістів-експертів.
На сьогодні колективне рецензування скасоване, одночасно при організації індивідуального рецензування пріоритет віддається закордонним спеціалістам. Але виходячи з того, що коштів на таку роботу в країні немає, висунуто пропозицію, що пріоритет мають рецензенти з України, але ті, які працювали за кордоном.
Не кажу про приниження наших наукових експертів, але це доходить до абсурду. Наведу приклад. Один із моїх талановитих учнів працював понад 5 років у Німеччині в солідному університеті — у відомому науковому колективі, на найсучаснішому науковому обладнанні. Як наслідок — виконані престижні дослідження, результати яких опубліковані в найпрестижніших наукових журналах, включаючи Nature. Після захисту дисертації на ступінь доктора філософії молодий науковець повертається в Україну.
Згідно з відповідними вимогами, він може бути експертом при плануванні наукових робіт. Так, але, на мій погляд, лише в дуже вузькому науковому напрямку, а не в медичній науці загалом. Тобто акцент на закордонне рецензування не є обґрунтованим.
Важливо і те, що як при плануванні, так і при завершенні наукових робіт їх оцінка базується лише на формальних критеріях, причому не завжди обґрунтованих. Наразі пріоритет повністю віддається публікаціям за кордоном, причому у журналах, що цитуються провідними наукометричними базами, особливо Scopus та Web of Science. Вважаю, що це не завжди обґрунтовано, особливо в наш час, коли практично усі, в тому числі українські, журнали присутні в Інтернеті, тобто в усієї наукової спільноти є реальна можливість оцінки наших наукових публікацій.
Тому поняття престижності наукових журналів є відносним, і найчастіше воно пов’язане з витратами на публікацію, що є значними з огляду на наші фінансові можливості.
Більш того, цінність наукової роботи — в новизні отриманих результатів, а не в тому, де вона опублікована. З огляду саме на новизну — головний результат наукової роботи — слід оцінювати її досягнення, ефективність. Але на сьогодні це зовсім не так: у багатьох випадках формальні критерії стають головними.
Хотів би розглянути це питання на прикладі захисту дисертаційних робіт. Чому саме їх? Їх виконання стає головною мотивацією в науці, щонайменше медичній. Однак молода людина, яка хоче займатися наукою, одразу стикається з великою кількістю проблем. Насамперед отримати кваліфікаційну характеристику науковця (кандидата медичних наук або доктора філософії) можна тільки після отримання освіти в аспірантурі. Між тим кількість місць очної аспірантури обмежена; думаю, що при такому стані справ років через п’ять у нас ще поменшає вчених, особливо молодих. Правда, є заочна аспірантура, але вона розрахована на чотири роки і є платною.
От тут ми вперше зустрічаємося з фінансовими проблемами, і вони тільки починаються, тому що наразі це платні публікації, самостійні поїздки на конференції, різноманітні витрати на проведення досліджень, які або не фінансуються, або фінансування є недостатнім. Скажіть, будь ласка: хто з молодих спеціалістів після восьми років навчання в медуніверситеті зможе на зарплату лікаря профінансувати своє навчання в аспірантурі? А навіщо саме навчання в медичній науці, в аспірантурі? Нагадаю, що свої знання із спеціальності він підвищує під час виконання дисертації, знання з англійської мови у багатьох вже є або вони отримують сертифікати рівня В2, а що стосується філософії, то зміст цієї дисципліни наразі викликає багато запитань. А якщо у вже досвідченого лікаря виникло бажання підготувати дисертаційну роботу? Так, наприклад, нещодавно до мене звернувся лікар, який запропонував нову дуже цікаву технологію лікування, з проханням провести її наукове обґрунтування, ну, і захистити по ній дисертаційну роботу, якщо вона буде відповідати кваліфікаційним вимогам. Ми спланували дисертаційну роботу, але мені довелося одразу поставити перед ним питання, що захист можливий тільки за кордоном. Враховуючи наукову новизну запланованих наукових досліджень та знання англійської мови, погодили це питання.
Проблема виникла тому, що в Україні ліквідовано інститут пошукачів. А це означає, що через 5–7 років ми вже не зможемо забезпечити науковими фахівцями навіть нашу вищу медичну школу. Але якщо молода людина почне займатися науковою роботою, то проблем виникне ще більше. Я вже звертав увагу на кількісні показники щодо наукових робіт. Але й це не все. Так, у нас в медичній науці підготовка та видання монографій — це значна подія для кожного науковця. Причому зазвичай їх готують або доктори наук, або пошукачі докторського ступеня. А разом з тим монографія дорівнює, згідно з вимогами МОН, одній (!) статті. Цікаво, що обмежена і кількість патентів на винаходи, а між тим наявність патенту вказує на світову новизну.
Ще одна специфічна проблема медичної науки. Раніше у разі розробки нової медичної технології (тобто ще вищий результат) автор, а частіше цілий науковий колектив, видавав методичні рекомендації, а це, по суті, алгоритм для використання нової технології. Цей документ затверджувався у Міністерстві охорони здоров’я. Такий документ набагато важливіший за будь-яку статтю, але наразі, згідно з вимогами МОН, методичні рекомендації зовсім не враховуються.
Надалі, коли діло доходить до оформлення дисертації, виникає низка вимог щодо оформлення — від структури до кількості сторінок (не менше 100 для дисертації на ступінь доктора філософії). При цьому вимоги доходять до абсурду. Наприклад, якщо таблиця з даними досліджень займає цілу сторінку, то вона до загальної кількісті сторінок не враховується. Між тим саме дані таблиці є науковими результатами, що описуються в тексті!
Досвідчений науковий керівник знає, що кількість висновків повинна відповідати кількості завдань.
Не буду далі перелічувати бюрократичні вимоги, адже зрозуміло, що основна суть роботи формулюється у розділі «Наукова новизна»: якщо вона є, то пошукач виконав наукову задачу — вирішив наукову або науково-практичну проблему.
Між тим бюрократичні вимоги до дисертацій та авторефератів займають близько півроку (щонайменше). Цікаво, чи захистився би в Україні Ейнштейн, дисертація якого була викладена на 18 сторінках, а дві рецензії становили одну сторінку? Хоча через 17 років він отримав Нобелівську премію.
Я не пересмикую, а тільки питаю: ми оцінюємо роботу або її оформлення? А може, достатньо для контролю того, що усі наукові статті доступні науковій спільноті в Інтернеті, кожна дисертація перевіряється на плагіат (між іншим, також за кошти пошукача), дисертація й автореферат за місяць до захисту викладаються в Інтернет, а сам захист є публічним. Між іншим, щодо наукових даних, їх новизни у нас практично не виникає дискусій, а усі критичні зауваження в більшості випадків стосуються оформлення наукових робіт.
Але це стосується не лише дисертаційних, а й планових науково-дослідних робіт. Ті ж самі проблеми. Ось зараз ми подаємо на конкурс у МОЗ заявки на виконання науково-дослідних робіт. При цьому одна з основних вимог — кількість робіт, цитованих в наукометричних базах Scopus та Web of Science, у керівника та виконавців. Про що це свідчить? Про те, наскільки керівник успішно працює, і зовсім не про те, яка планується робота. А коли робота виконана, які критерії є головними? Знов те ж саме цитування, що в певній мірі справді важливе. Але ще важливішими є наукова новизна, практична цінність, реальність її впровадження тощо.
Тобто у всій системі наукової роботи на сьогодні ми віддаємо пріоритети науковій бюрократії. Чому? А тому, що ці критерії розробляють чиновники, бюрократи від науки, а не науковці, наукова спільнота або виробничники, в нашому випадку — клінічна практика.
Повинен зауважити, що в сучасній Україні формальні підходи до організації науки набули справді одіозних форм. Це пов’язано з тим, що стара адміністративна система управління наукою, яка давно існувала в країні, набула особливостей, пов’язаних зі специфікою кадрових змін. Так, якщо у Радянському Союзі адмінапарат науки все ж таки формувався на базі професійних кадрів, серед яких було досить багато вчених, то у нас наразі внаслідок значних кадрових змін в адмінапарат науки прийшло багато молодих людей, більшість яких практично не мають кваліфікаційних характеристик вчених. Багато з них не є докторами або кандидатами наук, тобто не виконували і не захищали кваліфікаційних наукових праць, а тому, навіть якщо в них і є добрі наміри, вони просто не знають, як керувати наукою. Тому й з’являється безліч формальних вимог до наукової роботи.
Безумовно, виникає питання: як подолати цю ситуацію, удосконалювати адміністративну роботу, створювати нові структури, нові наукові комітети? Бюрократичний апарат в науці необхідний, але він не повинен керувати наукою, якою мають керувати вчені, наукові колективи, які можуть розробити необхідні програми, вимоги тощо, які і будуть виконувати адміністратори.
Але навіть ці адмінструктури повинні складатися із професіоналів, які для виконання своїх функцій мають бути забезпечені апаратом чиновників. Вважаю, що в країні необхідно зберегти вертикаль управління наукою, але вона повинна бути якісно іншою, тобто треба, щоб була наукова адміністрація, а не адміністрація науки. Розумію, що багато хто з читачів скажуть сакраментальне «а судді хто?!». Дійсно, як зробити, щоб науковці, які прийшли до адміністрації, не забули про науку? По-перше, треба передбачити таку структуру органів управління, в якій щонайменше 50 % повинні бути виборними. А враховуючи, що робота на посаді обмежена двома термінами, можна запобігти бюрократизації апарату.
По-друге, слід організувати роботу структур управління наукою так, щоб на всіх рівнях вона була тісно пов’язана з науковцями, науковими колективами. Цей зв’язок повинен існувати на всіх етапах керівництва у науці — від планування, організаційних дій до контролю та прийому наукових робіт: відкритість, зворотний зв’язок можуть підвищити ефективність управління наукою, тому що воно буде вибудуване за участі професійної спільноти, що забезпечить максимальну ефективність наукової роботи.
Не можна не згадати про роль керівника в адмінструктурі. Думаю, що профілактикою тих змін, які можуть виникнути внаслідок «мідних труб», є не тільки відкритість керівництва, а й дворазовий термін роботи.
Не можу не сказати ще одну важливу річ. Треба, щоб заробітна плата вчених залежала від результів їх наукової роботи і при цьому була співмірною з матеріальною винагородою керівництва, а в разі значних досягнень — навіть перевищувала б її. Тоді повернення з посади керівника до наукової роботи не буде сприйматися як велика втрата. Тим більше, що за найвагоміші результати в науці повинна бути надана не тільки адекватна матеріальна винагорода (заробітна плата, премії тощо), а й офіційний професійний статус, престиж вченого.
Впевнений, що така (або інша раціональна) модель перебудови керівництва наукою зможе забезпечити підвищення її рівня, дасть такі результати, які будуть позитивно впливати на розвиток України на всіх рівнях, тобто буде спрацьовувати той принцип сучасного суспільства, розвиток якого у всіх компонентах прямо спирається на науку.
Впевнений, що тоді наукова спільнота і виробить нові найбільш ефективні, не забюрократизовані правила, які сприятимуть тому, що в науку прийде більше молоді. Якій, як і всім науковцям, будуть створені максимально сприятливі умови для творчої діяльності, що буде оцінюватися саме за її реальними результатами. А творча активність кожного вченого стане запорукою та найважливішим інструментом підвищення ефективної вітчизняної науки, що не тільки є умовою пізнання природи та суспільства, а й забезпечує зростання професійного потенціалу нашої країни.
Колеги, давайте попрацюємо разом.