Інформація призначена тільки для фахівців сфери охорони здоров'я, осіб,
які мають вищу або середню спеціальну медичну освіту.

Підтвердіть, що Ви є фахівцем у сфері охорони здоров'я.



СІМЕЙНІ ЛІКАРІ ТА ТЕРАПЕВТИ

НЕВРОЛОГИ, НЕЙРОХІРУРГИ, ЛІКАРІ ЗАГАЛЬНОЇ ПРАКТИКИ, СІМЕЙНІ ЛІКАРІ

КАРДІОЛОГИ, СІМЕЙНІ ЛІКАРІ, РЕВМАТОЛОГИ, НЕВРОЛОГИ, ЕНДОКРИНОЛОГИ

СТОМАТОЛОГИ

ІНФЕКЦІОНІСТИ, СІМЕЙНІ ЛІКАРІ, ПЕДІАТРИ, ГАСТРОЕНТЕРОЛОГИ, ГЕПАТОЛОГИ

ТРАВМАТОЛОГИ

ОНКОЛОГИ, (ОНКО-ГЕМАТОЛОГИ, ХІМІОТЕРАПЕВТИ, МАМОЛОГИ, ОНКО-ХІРУРГИ)

ЕНДОКРИНОЛОГИ, СІМЕЙНІ ЛІКАРІ, ПЕДІАТРИ, КАРДІОЛОГИ ТА ІНШІ СПЕЦІАЛІСТИ

ПЕДІАТРИ ТА СІМЕЙНІ ЛІКАРІ

АНЕСТЕЗІОЛОГИ, ХІРУРГИ

"News of medicine and pharmacy" 11 (585) 2016

Back to issue

Велика княгиня Олександра Петрівна Романова: сторінки життя і благодійництва на території України (Частина I)

Authors: Мойсеєнко В.О., Шостка І.П., Тарченко Н.В. - Національний медичний університет імені О.О. Богомольця, м. Київ, Україна

Sections: Нistory of medicine

print version

Статья опубликована на с. 30-31 (Укр.)

 

Творіть добро,

щоб кращим став цей світ.
Ліна Костенко
Меценатство. Все більшої популярності набуває це слово в наш час, але мало хто з молодих людей знає, яке велике значення це явище мало у минулі часи. Християнська любов до звичайної, пересічної людини, проникнення її турботами, любов до рідного краю — ось що надихало меценатів минулих часів. Справжня благодійність не вимірюється величиною, не потребує нічого взамін. Вона міститься у самому вчинку та добрій волі того, хто безкорисливо дає. І це навіть не вчинок, а стан душі.
У Києві традиції благодійництва та меценатства були надзвичайно міцними з давніх-давен, ще за часів великого князя Володимира. Мабуть, сиве каміння київських святинь надихало на добро та милосердя.
Окремі особи за власний рахунок засновували та утримували в Києві лікарні й амбулаторії, дитячі притулки, притулки для безхатченків і жебраків, школи та ін. Всім була відома благодійна та меценатська діяльність братів Миколи і Федора Терещенків, Григорія Галагана, Михайла Дегтерьова, братів Лазаря і Льва Бродських, подружжя Попових, Богдана Ханенка, Семена Могильовцева та інших заможних киян [2, 4, 5]. Сьогодні деякі медичні, культурно-просвітницькі та наукові установи користуються будівлями, що колись були споруджені для громадських потреб за кошти саме цих людей.
Але окремою в історії благодійництва м. Києва є діяльність царственої особи — Великої Княгині з роду Романових Олександри Петрівни Романової, тітки останнього російського імператора Миколи ІІ, княгині-інокені [1]. Це вона заснувала в Києві Свято-Покровський жіночий монастир, що причаївся у глибині кварталу, утвореного вулицями Артема, Миколи Пимоненка, Глибочицькою та Кудрявським узвозом.
Все своє життя ця жінка присвятила піклуванню про здоров’я наших земляків-українців. Саме в Покровському монастирі завдяки її піклуванню з’явилося медичне містечко [8, 11, 12].
Дитинство та юність великої княгині Олександри Романової
Майбутня велика княгиня Олександра Петрівна з’явилася на світ 2 травня 1838 р. у сім’ї принца Ольденбурзького. За своїм народженням вона була лютеранкою.
При хрещенні їй за традицією дали кілька імен — Олександра, Фредерика, Вільгельміна. Її батьки — батько принц Петро Георгійович Ольденбурзький і мати принцеса Терезія Ольденбурзька були відомі своєю благодійною діяльністю. Так, батько 20 років очолював найбільше в Росії благодійне відомство імператриці Марії. Це була ціла династія благодійників.
Дитинство великої княгині Олександри Петрівни минуло в будинку її батьків на Палацовій набережній. Маленькою дівчинкою вона спостерігала за тим, як з ініціативи її матері створювалася Свято-Троїцька громада сестер милосердя. Одяг і білизну для сестер і хворих шили безпосередньо у палаці принців Ольденбурзьких. Шестирічна Олександра-Фредерика-Вільгельміна подавала працюючим ножиці та матерію, шкодуючи про те, що поки ще не навчилася шити. Вона проводжала свою матір на чергування в лікарню громади, де та трудилася як проста сестра милосердя, і зустрічала її, втомлену, ввечері вдома.
Батько Олександри Петро Георгійович Ольденбурзький — онук імператора Павла I, був найбільшим петербурзьким благодійником. Заснував низку установ охорони здоров’я і народної освіти та опікувався ними. Протягом 20 років (1860–1881) він очолював Відомство установ імператриці Марії. Під його опікою знаходилися Катеринінський інститут, Маріїнська, Обухівська і Петропавлівська лікарні, лютеранська церква св. Петра, Будинок піклування про душевнохворих імені Олександра III та ін. Він заснував кращу в Європі дитячу лікарню, училище правознавства, виступив ініціатором багатьох інших починань, які здійснив за власні кошти.
Мати разом із дочками Миколи I — великими княгинями Марією й Олександрою створила першу в Росії Свято-Троїцьку громаду сестер милосердя. Це був новий для того часу тип благодійної установи, що поєднував лікувальні та духовно-виховні функції. Громада містила жіночу лікарню й амбулаторію, виправну школу для дівчаток і відділення для жінок, що розкаялися.
Крім того, під опікою Терезії були школа для бідних дівчаток, на базі якої пізніше виник «Інститут принцеси Терезії Ольденбурзької» та два нічних притулки.
Олександра Петрівна, старша дочка принца Ольденбурзького і принцеси Терезії, успадкувала від батька, «освіченого благодійника», як було написано на його пам’ятнику, ідеали християнського служіння людям, що стали і її життєвим кредо. Вона народилася в Санкт-Петербурзі, отримала чудове виховання й освіту. Особливо захоплювалася принцеса літературою, музикою, малюванням.
Попечительська діяльність великої княгині Олександри Романової
Коли княгині виповнилося 17 років, вона стала нареченою великого князя Миколи Миколайовича Романова, третього сина імператора Миколи I. Згодом він став фельдмаршалом. Однак, незважаючи на зовнішнє благополуччя, шлюб цей не був щасливим. Дуже скоро виявилася різниця характерів та інтересів. Блискуче придворне життя не приваблювало Олександру Петрівну. Вона уникала галасливого суспільства і намагалася бути присутньою на балах і прийомах тільки у випадках необхідності, щоб не порушувати придворний етикет. Одягалася молода жінка дуже скромно, і це навіть викликало незадоволення її чоловіка. Але Олександра Петрівна сповідувала зовсім інші ідеали, незрозумілі та дивні для придворного суспільства. Вона приймала відвідувачів у палаці, багато молилася.
У перший рік подружнього життя організувала в своїй садибі Знам’янка під Санкт-Петербургом медичний пункт для селян. Олександра Петрівна часто відвідувала Новодівочий монастир і була його щедрою благодійницею. Будучи попечителькою Ради дитячих притулків у відомстві Установ імператриці Марії, часто відвідувала дитячі притулки. У Олександри Петрівни було двоє синів. Старший, Микола Миколайович, народився в 1856 р., коли Олександрі було всього вісімнадцять років. Згодом він став військовим, як і його батько. Першу світову війну був верховним головнокомандувачем Російської армії. А от молодший син, великий князь Петро Миколайович, на вісім років молодший за свого брата, не був схожий на нього ні зовнішністю, ні характером. Його не приваблювала армійська служба. В житті був тихою та скромною людиною, захоплювався живописом і архітектурою [6, 7].
Після народження другого сина життя великокнязівського подружжя розладналося. Великий князь Микола Миколайович серйозно захопився іншою жінкою, балериною Катериною Числовою [9].
Зради чоловіка зробили життя Олександри Петрівни нестерпним. Рятувала тільки благодійність. Одного разу, коли княгиня поверталася з богоугодного заходу в палац, коні понесли, і на черговому віражі жінка, не втримавшись, випала з карети. І якщо до цього страшною бідою вона вважала зраду чоловіка, то тепер, лежачи на бруківці з ушкодженим хребтом, зрозуміла — ось воно, справжнє горе. Нещасний випадок на багато років прикував її до ліжка.
Пророцтво ієросхімонаха Феофіла
У 1906 р. була видана книга про святого старця, подвижника Києво-Печерської лаври блаженного Феофіла Київського, що мав дар прозорливості та чудотворства. Саме він пророкував заснування в Києві святої обителі на Лук’янівці [3].
У ті часи в Києві, на Глибочиці, ріс великий і тінистий сад. Стомлюючись від неспокійного монастирського життя, Феофіл став шукати спокійного місця для своїх молитовних подвигів. І саме цей сад, хазяїном якого був Йосип Никифорович Диковський, обрав собі старець. Сім’я Диковських дуже поважала старого, прислухаючись до його порад і пророцтв. Сам хазяїн, перебуваючи під впливом блаженного, проводив істинно подвижницький спосіб життя; мало спав, постився, не вживав м’ясної їжі, постійно молився. Одного разу, під час прогулянки із Диковським по саду, старець зупинився під великим дубом і, піднявши очі, натхненно сказав: «Молись, раб Божий Йосип. Місце, на якому ми стоїмо, — святе... Тут засяє благодать Божа, і на тому місці, на якому ми стоїмо, буде споруджений храм Божий. Дуб же сей буде зрубаний і послужить місцем побудови церковного престолу, а на місці твого саду буде дівочий монастир, і царственна дружина побудує його, і буде правителькою його». Саме так описує упорядник книги «Христа ради юродивий ієромонах Феофіл, подвижник і провидець Києво-Печерської лаври» Володимир Зноско пророцтва великого старця [4].
Отже, за сімдесят п’ять років до заснування монастиря передбачення блаженного Феофіла справдилися точно.
1881 р. княгиня приймає рішення покинути Санкт-Петербург і оселитися в Києві. Побожна і милосердна паралізована жінка, пересуваючись тільки в інвалідному візку, задумала заснувати в Києві чернечу обитель («живого чернецтва») з благодійними закладами. Її жителями мали стати жінки, охочі присвятити себе Богові й допомогати хворим.
В 1888 р. вона придбала для майбутньої обителі ділянку на Лук’янівці загальною площею 6 десятин (близько 6,6 га), що належала купцям Диковським. Олександра Петрівна за 50 000 рублів купила дві ділянки землі. Ще одна ділянка їй дісталася безкоштовно.
У Державному архіві м. Києва ми знайшли документи, які свідчать про участь у торгах попечителів жіночого монастиря на придбання земельної ділянки для будівництва лікарні, амбулаторії та школи. Це був складний і тривалий процес, що тягнувся з 1887 аж по 1897 рік. Бажаючих придбати ласу ділянку землі (по Діонісієвському провулку, що знаходився на Лук’янівці, розміром 4530 кв. саженів) було багато. Але врешті-решт її було передано безоплатно саме великій княгині Олександрі Петрівні для розбудови жіночої обителі. Єдиною умовою такого рішення було збереження на землі школи, лікарні та амбулаторії.
Хворіючи, лікувала інших
При монастирі поступово склалася ціла система благодійних закладів, а саме  — жіноча лікарня з відділенням для дітей, притулок для невиліковних хворих жінок, дитячий притулок з училищем для дівчаток-сиріт, лікарня для приходящих хворих, відділення для заразних хворих, притулок для вдів, які бажають жити при монастирі, не приймаючи монашества, притулок для сліпих та інвалідів. Обов’язки сестер милосердя в цьому монастирі виконували черниці та послушниці. Всіх лікували безкоштовно.
Олександра Петрівна була суворою постницею, жила в простій келії, великій княгині навіть доводилося продавати свої великокнязівські коштовності, вкладаючи гроші у будівництво та обладнання лікарні. Вона згадувала: «Ця будівля — мої сережки, тут — моє намисто, а сюди пішли всі мої каблучки». Будучи настоятелькою, княгиня керувала всім господарством.
Сини Олександри Петрівни та родичі Романови підтримували морально і фінансово її подвижницьку діяльність і неодноразово відвідували Київський Свято-Покровський монастир.
Зцілення великої княгині Олександри Петрівни
Після переїзду 1 липня 1889 р. до заснованого нею монастиря княгиня відчула себе набагато краще та, дивним чином, невдовзі зцілилася. А монастир і лікарня продовжували розвиватися.
Не залишив без уваги свою незвичайну родичку і Микола II, який відвідав з дружиною «тітку Сашу» (1896). Він пожертвував на розширення лікарні велику суму і розпорядився відпускати з казни щорічно 80 тис. руб. на утримання монастиря.
Під час цих відвідин царським подружжям був закладений соборний храм в ім’я святителя Миколая, ескізний проект якого підготував Петро Миколайович, молодший син Олександри Петрівни. Завдяки цьому велика княгиня влаштувала лікарняну церкву так, «…щоб болящі перебували б у таких же щасливих умовах, як і я, і мали можливість, лежачи на ліжках, слухати і втішатися богослужінням». Обладнання в Покровській лікарні було найсучаснішим. Тут, наприклад, був єдиний в Києві «кабінет для зняття фотографій променями Рентгена, який слугував не тільки для цієї, а й для інших київських лікарень». Відомий варшавський професор М. Зенц, який відвідав Покровську лікарню в 1898 р., зазначав: в медичних кабінетах «чистота, світло, повітря і, якщо завгодно, розкіш не залишають бажати нічого кращого». Подібне зустрічалося лише «в деяких лікарнях Берліна і нових клініках Москви». Лікарня мала ім’я імператора Миколи II. У 1897 р. велика княгиня попередила епідемію тифу в Києві, організувавши кілька спеціалізованих лікарень.
Головним лікарем був Микола Вікторович Соломка — близький помічник княгині. Матінка цінила розум, душевне тепло лікаря: «Любов до стражденного людства — його девіз», — писала велика княгиня.
Предметом головної турботи Олександри Петрівни була зразкова лікарня, так необхідна місту Києву і всій губернії. Заклад, під невсипним доглядом княгині Олександри, розширювався та розвивався.
Олександра Петрівна виконувала обов’язки асистента хірурга на операціях, чергувала біля ліжка тяжкохворих і вмираючих. Вона згадувала, як в молоді роки мала нагоду працювати з професором Боткіним і навіть брала участь у проведенні наркозу хлороформом.
Прості люди, а особливо діти, цінили ласкавість та доброту княгині, вірили в допомогу, яку надавала вона, та навіть бажали приймати ліки тільки з її рук. Маленьких дітей княгиня брала до себе в келію і стежила за тим, щоб оперована дитина не пошкодила пов’язки. Вона слідкувала за харчуванням хворих, супроводжувала їх на огляди, стежила за санітарним станом приміщень. Вечорами сама робила обходи хворих і до ранку готувала звіти лікарям про їх стан. Вона записувала в особливий зошит всіх новоприбулих, хворих, що виписалися, і померлих, молилася за них.
Матінка любила чергувати в нічні години. Рідко лягала спати, не допомігши перед тим тяжкохворим [10]. Подушкою не користувалася — ліжком їй слугували кушетка, обтягнута шкірою, і паперова ковдра. Олександра Петрівна нерідко любила повторювати: «Треба вміти жити, носити в собі щастя, робити інших бути щасливими…»
Крім лікарні, на території монастиря діяли школа для дівчаток, притулок для сліпих, численні майстерні. Завдяки турботам великої княгині був створений капітал, на доходи від якого утримувалися 23 притулки на 5000 сиріт.
До 1894 р., коли її стан здоров’я став погіршуватися і їй самій потрібна була операція, вона була присутня на всіх монастирських службах.
Під час лікування за кордоном велика княгиня писала в листі до старшої медичної сестри монастирської лікарні: «Все близьке моєму серцю, дихання моїх дорогих хворих для мене цікаво. Радію, що наша скромна лікарня оживає і надає чимале полегшення стражденним. Спаси, Господи, лікарів і службовців за їхню працю…» Сьогодні у богадільні, побудованій Олександрою Петрівною, доживають свого віку жінки похилого віку.
17 грудня 1889 р. був освячений головний престол Покровського храму, 28 січня 1890 р. — будинкова лікарняна церква в ім’я преподобного Агапіта Печерського.
Поза монастирською огорожею невдовзі побудували готель при обителі. В 1895–1896 рр. поряд звели нову аптеку для безкоштовного відпуску ліків, в якій знаходилися провізорські приміщення. Щодня до 500 хворих могли отримати ліки. Ця будівля аптеки збереглася й донині.
У 1896–1911 рр. на території монастиря звели собор святого Миколая — унікальний витвір будівельного мистецтва, який і сьогодні залишається найбільшим храмом Києва.
Заповіт Олександри Петрівни, в чернецтві — святої Анастасії
Велика княгиня Олександра Петрівна жила лікарнею, жила в лікарні, працювала в лікарні та померла в ній. Сталося це на третій день Святої Пасхи 13 квітня 1900 року в 1 год 20 хв із 12 на 13 квітня. До речі, вона померла в той самий час, що і її чоловік, тільки на 9 років пізніше. Після смерті чоловіка 13 квітня 1891 р., з яким шлюб формально не був розірваним, вона таємно прийняла чернечий постриг з ім’ям Анастасія.
На момент смерті їй виповнилося 62 роки. Перед кончиною до неї в Київ приїхали сини і були з нею останні дні її життя.
Поховали велику княгиню в саду монастиря, поряд із Покровською церквою на монастирському кладовищі. В заповіті Олександри Петрівни від 11 березня 1889 р. йшлося: «Смиренно прошу вседержавного Отця і Благодійника мого дозволити поховати моє тіло на східній стороні храму Пресвятої Богородиці в моїй обителі в м. Києві під відкритим небом, не роблячи у землі ніякого пристосування, в простій сосновій труні... Прошу відспівувати мене без усякої мирської слави, суєтності і без всяких вінків і квітів. При похованні і взагалі після моєї кончини прошу іменувати мене рабою Божою Олександрою чи іншим ім’ям, якщо я коли-небудь сподоблюся чернечого постригу. Над могилою прошу поставити вельми невеликий і найдешевший кам’яний хрест, в якому буде вправлена ікона Цариці Небесної, отримана мною на Св. горі Афонській, роботи ієродіякона Лукіана, — з написом: тут спочиває прах раби Божої Олександри...»
Вдячні кияни приносять на могилу княгині живі квіти, на кам’яному хресті — скромний підпис: «Черниця Анастасія», як нагадування всім нам: земне життя швидкоплинне, а добрі справи — вічні.

Bibliography

Список літератури знаходиться в редакції

Back to issue