Інформація призначена тільки для фахівців сфери охорони здоров'я, осіб,
які мають вищу або середню спеціальну медичну освіту.

Підтвердіть, що Ви є фахівцем у сфері охорони здоров'я.



Сучасні академічні знання у практиці лікаря загальної практики - сімейного лікаря
Зала синя Зала жовта

Сучасні академічні знання у практиці лікаря загальної практики - сімейного лікаря
Зала синя Зала жовта

Газета "Новини медицини та фармації" 6 (450) 2013

Повернутися до номеру

Психологічна сумісність між хворим і лікарем — запорука ефективності лікувального процесу (продовження теми)

Автори: Веденко Б.Г., к.м.н., Мельник В.А., Вінницька обласна клінічна лікарня ім. М.І. Пирогова, Даценко В.Г., к.м.н., заслужений лікар України, Даценко А.В., к.м.н., Вінницький обласний спеціалізований клінічний диспансер радіаційного захисту населення

Рубрики: Сімейна медицина/Терапія, Терапія

Розділи: Медицина. Лікарі. Суспільство.

Версія для друку

Оточи хворого любов’ю і розумним утішанням,

але головне, залиши його в необізнаності щодо того,

що на нього чекає, а особливо щодо того, що йому загрожує.

Гіппократ

Стався до хворого так, як хотів би, щоб ставилися до тебе

під час хвороби. Без доброго слова і співчуття ліки допомагають

погано або зовсім не допомагають. Турбуйся за душевне благополуччя хворого.

Із почутого

 

За останні роки спостерігаються безумовні успіхи в клінічній медицині, основне завдання якої і тепер полягає у виявленні захворювань на ранніх стадіях, що дозволяє ефективніше проводити лікування. У той же час, як і раніше, важливою проблемою залишається розуміння етіопатогенезу будь­якого захворювання, його профілактика та лікування.

Значний крок вперед медицина зробила тоді, коли зрозуміли, що лікувати окремий орган малоперспективно, оскільки хворіє весь організм, в першу чергу нервова система. Ще відомий лікар Ібн Сіна (бл. 980–1037) провів експеримент: він помістив вівцю у клітку, на деякій відстані від якої утримувався вовк. Через три дні вівця загинула від страху, хоча до цього була зовсім здорова.

Видатний російський психіатр В.П. Сербський (1858–1917) сто років тому сказав: «Лікар має справу не тільки з хворобами, а і з хворими, з яких кожен хворіє по­своєму». Отже, лікувати потрібно організм у цілому. Велике значення під час лікування потрібно приділяти нервовій системі.

Ще в давнину пастухи Середньої Азії звернули увагу на те, що, коли вівця після пологів мертвим ягням занедужує, не встає, не їсть, тільки після того, як їй підкладуть живе ягня від іншої вівці, вона починає його годувати, доглядати й одужувати.

Значний внесок у зв’язок нервової системи з різними захворюваннями людини був підтверджений працями багатьох учених (Зигмундом Фрейдом, 1856–1939; І.П. Павловим, 1849–1936, та ін.). Ними було також доведено, що стреси, які відбулися, навіть із часом можуть призвести до захворювання організму. Згадаємо, що стрес — це стан напруження, що виник у людини або тварини під впливом якогось сильного діяння.

Відомо, що хвороба часто викликає пригнічений настрій і навіть депресивний стан або агресію. Особливо глибокі психічні зміни фіксуються у хронічних хворих з тривалим і малоефективним лікуванням. У них спостерігаються напружені взаємини з працівниками лікувального закладу, погіршується контакт з лікуючим лікарем. Вони, крім того, спричиняють багато проблем не тільки медичним працівникам, але і своїм рідним та близьким.

Хворий розуміє, що тяжкий перебіг захворювання або можлива інвалідність змінять на гірше все його життя. Він упевнений, що нікому із присутніх у відділенні не так зле, як йому.

Протистояти такому стану може тільки той лікар, який ураховує особливості хворого і його настрій, сприймає не тільки окремі його виявлення але і зміну характеру, пов’язану із хворобою. Треба пам’ятати, що часта заміна лікуючого лікаря у таких хворих теж викликає недовіру до лікувального закладу. «Уже все перепробували, але нічого не допомагає», — така скарга у цих хворих.

Багато тяжкохворих охоче слухає і сприймає утішання лише тих людей, чиї проблеми аналогічні їхнім. Хворий, звичайно, порівнює свій стан зі станом хворих, яким доводиться страждати менше. У таких випадках він жаліє і сам себе. Але коли цей хворий подивиться дійсності в очі, порівняє себе з тими, хто страждає більше, тоді його горе тьмяніє.

Медичні працівники повинні завжди виявляти співчуття хворій людині. Коли вона в тяжкому стані, страждає від болю і духовно, то ніколи не треба залишати її на самоті. «Двом краще, ніж одному, тому що... якщо упаде один, другий підійме товариша свого. Але горе одному, коли він упаде, а другого немає, який би підняв його» (Еккл. 4: 9­10).

Ми ще раз хочемо загострити увагу: багато чого у взаєминах між лікарем і хворим залежить від витривалості їх характерів і бажання співпрацювати. Особливої уваги заслуговує особистість самого лікаря. Відомий угорський лікар Belint на основі особистого досвіду сказав: «Лікар і сам є ліки». Вирішальне значення має привітність його, висока культура, особливості характеру — все це і є факторами лікувальної дії на хворого. Особистий підхід до вирішення різних питань, відчуття, бажання, реакція — все це відіграє велику роль, все це теж тісно пов’язане з лікувальною діяльністю. Лікар повинен знати, як впливають на хворого його особисті реакції, його відчуття, як хворий відреагує на контакт з ним. При налагодженому контакті він слухається лікаря, чітко виконує його призначення. Вчинки, слово лікаря надовго залишаються в його пам’яті. При доброму контакті з лікарем хворий скоріше одужує, терапія, яку призначає лікар, дає кращий ефект.

Проблеми, що перешкоджають підтриманню комунікаційних зв’язків між хворою людиною і медичним працівником:

1. Відсутність рівноваги взаємин (збалансованості) між ними.

2. Рівень культури, поведінки, освіти, мови.

3. Психологічні питання:

- відсутність довіри;

- несумісність характерів;

- недоступність;

- непорозуміння, викликані емоціями, почуттями, забобонами тощо.

У всіх випадках зміни роботи медичного закладу або його окремих підрозділів як по суті, так і по часу необхідно завжди зважати на потреби і бажання безпосередньо тих, для кого проводяться ці зміни. Тільки після цього можна розраховувати на підтримку населенням медиків.

Межі роботи медичних працівників можна розділити на 4 етапи (І. Харді, 1974):

1. Домедичний етап

Хворий аналізує симптоми, які у нього виникли і вирішує, що йому робити у зв’язку з цим. Тривалість цього етапу залежить від особистості хворого, від рівня його культури. Потрібно якомога раніше розпізнати початок захворювання, не допустити його прогресування. Це залежить також і від рівня санітарно­просвітницької роботи, яка проводиться медичними працівниками, і від рівня передбачених профілактичних заходів (контрольне рентгенологічне обстеження, здавання аналізів крові на СНІД та ін.). До хворого, який прийшов на прийом, треба ставитись із повагою, підкреслити важливість його звернення. Він повинен відчути під час першого звернення, що всі зацікавлені його здоров’ям.

2. Амбулаторний етап

Хворий звертається до лікаря. Обстежується й лікується амбулаторно залежно від виявленого в нього захворювання. На цьому етапі діють основні закономірності безпосередніх взаємин між лікарем і хворим, які відомі кожному медичному працівнику і про які ми писали вище.

Особливу увагу необхідно приділити початку роботи кабінетів і служб амбулаторно­поліклінічного закладу. Робота повинна починатись згідно з вивішеним розкладом. У всьому велике значення має точність. Для прикладу: якщо німецький лікар призначив зустріч о восьмій годині, то дзвінок у двері пролунав не за три хвилини до восьмої і не у три хвилини на дев’яту, а рівно о восьмій.

3. Стаціонарний етап

На цьому етапі виникає можливість більш детального обстеження хворого. Лікар повинен слідкувати, щоб хворий не «загубився» в лабіринтах цих обстежень. Хворому потрібно роз’яснити важливість дотримання правил приймання призначених ліків, а також дотримання лікарняного режиму і дієти при його захворюванні.

4. Етап лікування хворого після виписки з лікарні

Хворий уже одужав і виписався із стаціонару. Але якщо процес ще не завершений, то роль медичних працівників на цьому етапі полягає у контролі за післястаціонарним лікуванням, якщо таке було призначене.

Другий, третій і четвертий етап доповнюють один одного.

На всіх етапах роботи медичні працівники повинні приділяти увагу факторам ризику захворювання, профілактиці передчасної інвалідності і смертності. За орієнтири роботи необхідно брати такі показники, як передбачувана тривалість життя, очікувана тривалість здорового життя, смертність.

У кожному випадку робота лікаря з хворим складається з 3 основ­них етапів.

1. Вислуховування скарг і анамнезу хворого

Під час цього процесу необхідно:

- підготуватись до бесіди;

- створити для розмови невимушені умови;

- продемонструвати своє бажання слухати;

- усунути всі відволікаючі фактори;

- сконцентрувати свою увагу;

- не перебивати хворого без потреб;

- за необхідності ставити уточнюючі запитання, прагнути усвідомити суть того, що стосується захворювання;

- вислуховувати хворого до тих пір, доки він не висловить своєї думки;

- ставити уточнюючі запитання;

- проводити оцінку висловлень хворого;

- підсумовувати сказане;

- при необхідності висловлювати співчуття, реагувати на почуття хворого, демонструвати розуміння і віддавати їм належне.

Не потрібно:

- виявляти нетерпіння;

- удавано слухати;

- критикувати або сперечатись;

- дозволяти чинити на вас вплив;

- висловлювати поспішні судження і приймати поспішні рі­шення;

- перебивати хворого;

- наперед припускати, що ви маєте рацію, а хворий помиляється;

- домінувати над хворим;

- під час бесіди перебирати папери, стукати ручкою або олівцем по столу;

- переглядати історію хвороби або інші записи;

- дратуватись або губити спокій;

- дзвонити комусь тощо.

Завжди пріоритетом повинні бути мораль, знання і право.

Хворого потрібно вислухати з увагою, постаратись зрозуміти його, зрозуміти все те, чим він живе, зрозуміти, що з ним відбувається.

2. Обстеження і встановлення клінічного діагнозу

Процес виконується залежно від профілю захворювання.

Після формулювання діагнозу велике значення має повідомлення його хворому. Зробити це не завжди просто. У деяких випадках (залежно від психіки хворого) необхідно зачекати з повідомленням діагнозу і повідомити його тільки, коли складеться з ним хороший довірливий контакт. Повідомлення діагнозу завжди потребує великого такту й уміння розібратись у психіці людини, оскільки воно може спричинити паніку, страх і навіть призвести до самогубства. Рідним хворого діагноз краще повідомити одразу після його встановлення, але обговорити, як вони повинні поводитися з хворим.

3. Призначення лікування

Цей етап теж проходить залежно від профілю захворювання. Роль лікаря полягає в налаштуванні хворого на видужання. Один мудрець сказав, що надія одужати — половина одужання.

Велике значення мають особисті взаємини хворого з лікарем. Особистість — це стійка система соціальнозначущих рис, що характеризують індивіда як члена суспільства або певної спільноти.

У висновку слід підкреслити, що психологія спілкування медичних працівників з хворим — це уміння знайти ключі до особистості хворого, уміння знайти шлях створення потрібного контакту з ним, це наука, суть якої — зрозуміти хвору людину.

На завершення зауважимо, що взаємини між лікарем і хворим — основа лікувального процесу, у той же час сприятливе лікування, у свою чергу, покращує стосунки між хворим і лікарем. У цьому можна упевнитись проаналізувавши свою роботу.


Список літератури

Список літератури знаходиться в редакції


Повернутися до номеру