Международный эндокринологический журнал Том 13, №2, 2017

При сумлінному дотриманні відповідного повсякденного лікувально-профілактичного режиму значна частина хворих на цукровий діабет (ЦД) багато років може поєднувати гідне життя і праце–здатність. Але і медики, і самі хворі знають, що на сьогодні ЦД продовжує залишатися невиліковним, довічним захворюванням. І тому боротьба з ним є одним із головних напрямків наукових медичних досліджень. При цьому зрозумілі бажання та прагнення самих хворих, їх батьків і близьких вишукувати й альтернативні способи лікування ЦД. Нерідко в таких людей виникає віра в ефективність гомео–патичних препаратів, що спонукає до звернення до цього виду лікування. Яке ж ставлення класичної медицини до можливості використання гомеопатичних засобів для ефективного лікування ЦД? 

Судження і відповіді на це питання нерозривно пов’язані із загальною історією і теорією гомеопатії. Стисло нагадаємо про неї. Термін «гомеопатія» уперше запропонував німецький вчений Християн Самуель Ганеман (1755–1843). Основні положення гомеопатії були ним докладно описані у виданій в 1810 р. у Лейпцигу та неодноразово перевиданій книзі «Органон лікарського мистецтва». Лінгвістичною основою терміну «гомеопатія» є грецькі слова hómoios — подібний, однаковий і páthos — страждання, хвороба. Гомеопатія — один із видів альтернативної медицини. В її основі полягає твердження про те, що сильно розведені препарати (їх мікродози) викликають в організмі людей симптоми захворювання, подібні до тих, які виникають при впливі макродози шкідливої речовини, і це сприяє їх одужанню від даного захворювання. Гомеопати спираються на науково не доведений принцип «подібне лікується подібним» (від лат. Similia similibus curantur). В античній та середньовічній медицині це питання спеціально не розглядалося. Відмічаються лише несистематизовані окремі висловлювання Гіппократа, Цельса, Галена, Авіценни, Маймоніда, Теофраста Гогенхема та інших великих медиків, які інколи спостерігали ефективність застосування мікродоз настоянок лікувальних трав, окремих ліків. Згідно із вченням Ганемана, послідовне розведення вихідної речовини шляхом струшування ніби пробуджує енергію, що міститься в ній, і надає їй цілющих властивостей. При цьому важлива багаторазовість розчинення, яке застосовується від десяткових (1 : 10) до набагато більших розведень, що позначаються цифровим символом розведення: D (10), C (100), 3D (1000), 12C і т.п. Гомеопати вважають, що розведення з індексом 12С і більше не впливає безпосередньо, але може впливати внаслідок наявності у воді «пам’яті», що здійснює передачу біологічної інформації. 

Гомеопатичні ліки — це речовини рослинного, тваринного і мінерального походження, виготовлені за певними правилами. Процес виготовлення цих ліків включає дві ключові стадії — потенціювання та динамізацію. Потенціювання (синоніми — розведення, розподіл, концентрація) полягає в поступовому розведенні лікарської речовини в розчиннику (фізіологічний розчин, дистильована вода). Динамізація — струшування за спеціальною методикою розведених розчинів лікарських речовин. Гомеопатичні ліки виготовляють у формі порошків, таблеток і в інших формах. З відкриттям числа Авогадро (1811 р.) було доведено, що, починаючи з розведення 12С, у будь-якому препараті немає жодної молекули вихідної речовини. Проте гомеопати стверджують, що такі препарати впливають на людину. Але якщо в розчинах не залишається жодної молекули ліків, то яку інформацію можуть передати ці розчини один одному на кожному наступному етапі подальших розведень? На цій основі вже незабаром після перших публікацій С. Ганемана виникла потужна протидія практичному застосуванню гомеопатичних засобів із боку фармацевтів, науковців-медиків, фізиків, хіміків, які вважали і продовжують розглядати гомеопатію як явище поза межами сучасної науки. У науковому співтоваристві немає однозначного сприйняття й оцінки гомеопатії як галузі лікувальної медицини. Її критиками і противниками є як лікарі-аллопати, великі вчені, так і значна частина осіб без медичної освіти. З їх боку нерідко можна почути такі епітети на адресу гомеопатії: «шкідлива бездоказово псевдонаукова утопія», «марне шарлатанство», «небезпечне псевдоцілительство» і т.п. Як відзначають експерти Всесвітньої організації охорони здоров’я, «використання гомеопатії не має доказової бази, а в тих випадках, коли застосовується як альтернатива основного лікування, воно несе реальну загрозу здоров’ю і життю людей». Пошлемося на зовсім свіжий і переконливий приклад такого авторитетного негативного судження. 

На початку лютого 2017 року комісією Російської академії наук із боротьби з лженаукою і фальсифікацією наукових досліджень був прийнятий меморандум № 2 «Про лженауковість гомеопатії». Комісія констатує, що «принципи гомеопатії і теоретичні пояснення механізмів її передбачуваної дії суперечать відомим хімічним, фізичним і біологічним законам, а переконливі експериментальні підтвердження її ефективності відсутні. Гомеопатичні методи діагностики і лікування слід кваліфікувати як лженаукові». Далі вказується, що численні запропоновані теоретичні пояснення можливих механізмів дії гомеопатії перебувають в суперечності з твердо встановленими науковими уявленнями про структуру матерії, організм людини і функціонування лікарських засобів; апріорно постульовані «принципи гомеопатії» є за своєю природою умоглядними догматичними твердженнями. Виходячи з такої оцінки гомеопатії, комісія висловила низку рекомендацій Міністерству охорони здоров’я та іншим відомствам Російської Федерації. Зокрема, рекомендовано вивести гомеопатичні препарати з медичного вживання в державних і муніципальних лікувальних закладах і не включати гомеопатію в нові та оновлювані стандарти надання медичної допомоги, вказувати в інструкції до препарату та його загальної характеристики, що препарат є гомеопатичним, не має доведеної ефективності та показань до застосування, ввести обов’язкове маркування гомеопатичних препаратів, що вказує на відсутність показань до застосування і доказів ефективності. У разі загрозливих тяжкими наслідками станів — відмовитися від спроб лікувати пацієнта гомеопатичними препаратами і скерувати його в систему офіційної негомеопатичної медицини. Особливу обережність і лікарі, і хворі повинні проявляти, коли виникає прагнення звернутися до гомеопатів у випадках тяжких захворювань, що потребують застосування сучасних методів лікування. Як одну з ілюстрацій наведемо випадок невдалого лікування та смерті Стіва Джобса (2004 р.), який тривалий час безуспішно намагався вилікувати своє захворювання гомеопатичними засобами і запізнився з необхідною хірургічною операцією. Дуже важливою є вимога до засобів масової інформації, що не повинні підносити гомеопатію як дієву або вірогідно корисну медичну практику. Вони зобов’язані перешкоджати пропаганді і рекламі гомеопатії. У 2010 році Комітет з науки і технологій британського Парламенту висловив свою думку про те, що «немає жодних правдоподібних свідчень ефективності гомеопатії». 

Узагальнені результати (метааналізи) клінічних досліджень свідчать про відсутність клінічної ефективності гомеопатичних засобів. Одне з найбільш переконливих і масштабних узагальнень таких досліджень здійснила Рада з медичних досліджень Австралії у 2015 році. Проаналізувавши 1800 публікацій, вона дійшла такого висновку: «У дослідженнях на людях не виявлено надійних доказів, які свідчать, що гомеопатія ефективна при лікуванні розглянутих захворювань (61 захворювання): жодне якісне дослідження з достатнім розміром вибірки не підтвердило, що гомеопатія викликає більші зміни здоров’я, ніж плацебо» (NHMRC releases statement and advice on homeopathy. Summary media release information. NHMRC Media Release, March 11, 2015). Цей висновок підтримав президент Медичної асоціації Австралії доктор Річард Чунг, який вказав, що гомеопатія не тільки не ефективна, але й небезпечна для здоров’я. Австралійський Королівський коледж лікарів загальної практики рекомендував медикам відмовитися від гомеопатії, а фармацевтам — прибрати з полиць гомеопатичні препарати, оскільки вони не допомагають у лікуванні. Висновку про те, що «заяви про ефективність традиційних безрецептурних гомеопатичних препаратів підкріплюються виключно гомеопатичними теоріями, не визнаними сучасними експертами в галузі медицини, тому не належать до надійних наукових підтверджень ефективності», у 2016 році дійшла Федеральна торгова комісія США. 

Засобам масової інформації рекомендовано позиціонувати гомеопатію як лженауку в галузі медицини в одному ряду з магією, цілительством і екстрасенсорикою. Всупереч небезпідставній критиці гомеопатії як непотрібного (у багатьох випадках навіть небезпечного) і науково невірогідного способу лікування вже незабаром після опублікування перших творів С. Ганемана його концепція ефективності позитивного впливу на організм мікродоз різних речовин набула значного поширення і практичного застосування у Європі, потім в інших країнах світу. Природно, що перший період такого поширення припав на батьківщину Ганемана — Німеччину. Неухильно зростало число практикуючих гомеопатів (до кінця ХIХ століття їх налічувалося вже понад 500). Починають видаватися спеціальні гомеопатичні журнали (створений в 1832 р. «Allgemeine Homöopathische Zeitung» існує і донині). Настільки ж швидко зростало число гомеопатів в інших країнах Європи. У 1850 р. у Лондоні відкривається гомеопатичний госпіталь. Незважаючи на віддаленість від Англії, з 1851 р. гомеопати починають практикувати в Сіднеї та Мельбурні (Австралія). З 1959 р. гомеопатична лікарня функціонує в Мельбурні. У США застосовувати гомеопатію почали з 1825 р., в 1844 році був заснований Американський гомеопатичний інститут, у Бельгії з 1831 р. та у Швейцарії з 1876 р. також практикувало багато гомеопатів. Приблизно в ті ж роки (1850–1880 рр.) відкрили свої прийоми гомеопати в Іспанії, Данії, Португалії, Росії, з 1853 р. — у Мексиці та Бразилії, де почав видаватись журнал «La Homeopatia». У 1925 році в Роттердамі (Голландія) була заснована Міжнародна медична гомеопатична ліга (Liga Medicorum Homoeopathica Internationalis), в яку входять понад 70 країн світу. Гомеопатичний метод застосовується у 80 країнах світу і має значну кількість прихильників в Австрії, Німеччині, Франції, Великобританії, Бельгії, Італії, Греції, США, країнах Скандинавії, Нідерландах, Східній Європі, Індії, Південній Азії, Австралії та інших країнах. У Євросоюзі навіть проголошений щорічний День гомеопатії (відзначається у квітні). Слід зазначити, що побутова популярність гомеопатичного лікування існує на тлі притаманних більшості країн застережень органів охорони здоров’я, де використовується така терапія. Хоча частка населення, що користується засобами нетрадиційної медицини, досить велика (у США — 34 %, у Франції — понад 40 %), питома вага в ній гомеопатичного лікування відносно невелика: у США — менше 5 %, у Франції — 30 %. Зішлюся і на приклад Австралії. У цій країні досить чітко поєднуються звернення населення до гомеопатичного лікування з дуже авторитетною протидією йому. За даними Австралійської асоціації гомеопатії, близько мільйона австралійців користувалися гомеопатичними засобами (від 5 до 10 % населення), витрачаючи щорічно на гомеопатичне лікування понад 5,5 млн доларів. Продаж гомеопатичних ліків в основному здійснюється через мережу приватних спеціалізованих аптек. Значно обмежила споживання гомеопатичних засобів Федеральна торгова комісія США, яка зобов’язала виробників гомеопатичних препаратів повідомляти в рекламі і на упаковках препаратів про їх неефективність та відсутність наукових доказів стосовно їх ефективності. До того ж гомеопатичні ліки відпускаються в безрецептурному порядку. 

Вельми показові протилежність оцінок і волюнтаризм органів охорони здоров’я, що періодично кидаються від однієї крайності в іншу. У багатьох країнах офіційна охорона здоров’я поєднує заборонні акції з індиферентною позицією щодо питань розвитку гомеопатичного методу і включення його в процеси модернізації охорони здоров’я. В Україні першим кроком з офіційного визнання гомеопатичного методу лікування став наказ МОЗ України № 165 від 03.08.1989 р. «Про розвиток гомеопатичного методу лікування в медичній практиці і поліпшення організації забезпечення населення гомеопатичними засобами». У наказі було зазначено, що збільшення уваги пацієнтів до гомеопатичного методу лікування постійно вимагає розширення цього виду медичного обслуговування. Схожа ситуація спостерігалася і в Росії. Після довгих вагань і дискусій рекомендації колегії та бюро вченої ради були враховані в наказі профільного міністерства від 29 листопада 1995 року «Про використання методу гомеопатії в практичній охороні здоров’я». Цей наказ дозволив використовувати гомеопатичний метод у практичній охороні здоров’я, таким чином, гомеопатія була визнана як метод лікування. Була затверджена нормативна документація, що регламентує діяльність лікаря-гомеопата: положення про лікаря, який використовує гомеопатичний метод, правила реалізації гомеопатичних лікарських засобів, вимоги до заповнення медичної документації лікарем, який використовує гомеопатичний метод. У наказі цього ж відомства від 1 липня 1996 року наведено наукове визначення гомеопатії як способу лікування хвороби, що полягає в застосуванні малих доз тих ліків, які у великих дозах викликають у здорової людини ознаки даної хвороби. У Російській Федерації зареєстровано понад 1400 гомеопатичних препаратів, що пройшли перевірку якості. 

У багатьох країнах світу здійснювалися і тривають пошуки окремими дослідниками прямих або непрямих наукових підтверджень ефективності, спроби витлумачити їх з позицій сучасної науки. При цьому відсутність об’єктивних наукових доказів підштовхує апологетів гомеопатії до окультизму і спроб космічного впливу. Мабуть, не випадковими є приклади звернення гомеопатів до релігії, а деяких релігійних ієрархів — до гомеопатії. Багато ієрархів православних церков (праведний І. Кронштадський, мітрополіт Петроградський Серафим та інші) благословляли застосування гомеопатії своїм прихожанам. 

З огляду на поширеність ЦД зростає також інтерес до питання про можливість використання гомеопатії для його лікування. Хоча хворі на ЦД добре обізнані про невиліковність своєї недуги і значення дотримання відповідного лікувально-профілактичного режиму як головного чинника їх гідного життя та збереження працездатності, серед цієї категорії пацієнтів та їх близьких у надії «на диво» також досить часто спостерігаються спокушені рекламними обіцянками «всезцілюючих» гомеопатів, які тому звертаються до останніх за допомогою. 

Як переконаний прихильник сучасних алопатичних методів і засобів лікування ЦД, у порядку експерименту, щоб краще зрозуміти мотиви і вихідні позиції гомеопатів щодо виліковування діабету, як звичайний пацієнт якось я звернувся до гомеопата. Передісторія цього звернення така. У 2005 р. в одній з російськомовних газет Австралії з’явилося рекламне оголошення, в якому сповіщалося про відкриття в Сіднеї практики російськомовного лікаря-гомеопата (кандидат медичних наук, випускник Московського медичного інституту зі стажем роботи з гомеопатії 15 років). При цьому наводився вражаючий перелік різноманітних захворювань (у тому числі ЦД), що цей лікар обіцяв вилікувати. Не розкриваючи своєї власної медичної освіти, я прийшов на прийом до цього лікаря, поскаржившись на багаторічний ЦД 1-го типу. Він запевнив мене, що його лікарські засоби ефективні при ЦД, і навіть пообіцяв можливу відмову від інсуліну після 2–3-місячного прийому цих засобів. Я сумлінно їх приймав, але жодного специфічного антидіабетичного ефекту не спостерігав. Продовжував «триматися» на інсуліні. Після закінчення трьох місяців знову прийшов до цього гомеопата. Він сказав, що надзвичайно рідко, але бувають хворі, які стійкі до впливу гомеопатичних засобів (за його даними, приблизно 1 на 100), і я належу до їх числа. При цьому знову підтвердив, що в його практиці було чимало випадків ефективного лікування ЦД, у тому числі із скасуванням прийому цукрознижувальних засобів. Дізнавшись, що я медик, причетний до діабетології, відгукуючись на моє прохання, погодився зустрітися зі мною поза рамками лікарського прийому, щоб розповісти, як і чому гомеопати вважають реальним лікування ЦД гомеопатичними засобами. Однак від подібної розмови кілька разів він явно ухилявся (адже ніяких наукових доказів він не мав, а випадки лікування хворих на ЦД вірогідно нічим підтвердити не міг). Мабуть, і багато інших пацієнтів на власному досвіді переконалися в безплідності його гомеопатичного лікування, оскільки незабаром цей лікар свій кабінет закрив і, наскільки мені відомо, в Сіднеї більше гомеопатичною практикою не займався. Досить компетентні лікарі-гомеопати розуміють обмеженість своїх можливостей у лікуванні ЦД. Вони не обіцяють чудодійних результатів, але не відмовляються від застосування гомеопатичних препаратів. Мені видається логічною точка зору з цієї проблему фахівців відомого київського гомеопатичного центру. Вона така: «Основна спрямованість гомеопатичного лікування ЦД — стабілізація перебігу хвороби, профілактика і лікування патологічних проявів мають індивідуальний характер. При цьому зниження рівня глікемії і глюкозурії не є прямою метою гомеопатичної терапії і цими показниками не може визначатися її ефективність». 

Інша справа, коли при правильному підборі ліків поряд із поліпшенням загального стану пацієнтів нерідко вдається домогтися і зниження рівня цукру в крові та сечі. Цю закономірність тяжко зрозуміти не тільки пацієнтам, які страждають від діабета, а й лікарям-ендокринологам, які належать до офіційної медицини. Завданням гомеопатії є збереження функціонування β-клітин, запобігання інсульту, зниження або виключення діабетогенних факторів, у тому числі і психологічного характеру. Психологічний аналіз дає нам не ключ до розгадки ЦД, а більш повне розуміння його симптомів. На це вказував засновник гомеопатії Х.С. Ганеман, який звертав особливу увагу на врахування лікарем способу життя пацієнта, його професії, звичок, харчування, стосунків у родині. Це допомагає встановити, чи немає серед них таких, які б могли викликати захворювання або підтримувати його. Усунення подібних обставин сприяє поліпшенню перебігу ЦД. 

Як лікувальні засоби при ЦД гомеопати використовують понад 50 різних препаратів (їх склад і концентрації повною мірою далеко не завжди відомі самим лікарям). У гомеопатичній терапії ЦД використовують також різні мікстури. Чи можна їх приймати при діабеті? Думка прибічників класичних сучасних методів лікування ЦД така. Будь-які обіцянки гомеопатів про їх можливості повністю вилікувати ЦД і позбавити хворого від введення інсуліну безпідставні й однозначно є проявом шарлатанства і лжецілительства. Від послуг таких «докторів» слід відразу відмовлятися. Дещо інша позиція щодо супутнього допоміжного застосування гомеопатичних засобів при ЦД. За умови, що хворий не припиняє і не змінює рекомендований йому повсякденний лікувально-профілактичний режим (прийом цукрознижувальних препаратів, раціональне харчування та ін.), гомеопатичне лікування може бути включено в комплексну терапію ЦД. Жодних гарантій щодо поліпшення діабетичного статусу це не дає, але іноді позитивно впливає на загальне самопочуття хворого, перебіг супутніх захворювань та ускладнень, зниження в нього депресивного стану. Як наслідок такого впливу іноді може спостерігатися і незначне зниження дози екзогенного інсуліну чи інших алопатичних препаратів. 

Розглядають два чинники, якими може бути обумовлений такий допоміжний позитивний ефект. Насамперед це внутрішнє переконання, віра в користь призначених гомеопатичних засобів (вельми велика роль особистості лікаря-гомеопата, його психотерапевтичного впливу й уваги до індивідуальних особливостей пацієнта). Інший важливий чинник — необхідність дотримання певного режиму прийому гомеопатичних препаратів, корекції харчування, рухливості та ін. Вони змушують хворого більш ретельно і відповідально поставитися до дотримання корисного при ЦД повсякденного режиму. Звичайно, такого же ефекту можна досягнути і без застосування гомеопатії. Але якщо хворий вірить в її ефективність і платоспроможний, то за умови виконання всіх інших призначень лікаря-діабетолога можна дозволити (а в окремих випадках і підтримати) використання такого додаткового «лікування». 

У сучасному науковому товаристві немає однозначних сприйняття й оцінки гомеопатії як галузі лікувальної медицини. Якщо жодні об’єктивні методи сучасної науки і доказової медицини не дозволяють експериментально підтвердити ефективність гомеопатії (а так воно є насправді), що, проте, якимось незбагненним чином «працює» в окремих пацієнтів, то такі теорії автоматично потрапляють в розряд ненаукових. Проте було б нерозумно огульно засуджувати гомеопатію як шарлатанство і закривати очі на поки що незрозумілі, але не такі вже й рідкісні випадки позитивного ефекту від її застосування. У цій справі потрібні взаємне терпіння і прагнення до взаєморозуміння, спільного пошуку об’єктивних доказів такої ефективності. 

Заслуговує підтримки позиція міністра охорони здоров’я Російської Федерації В. Скворцової, колишнього головного санітарного лікаря РФ, академіка Г. Онищенка, які відмовилися від поспішної неадекватної заборонної реакції на меморандум і закликали всі сторони в спокійній атмосфері в порядку дискусії обговорити проблему. Не випадково в 2015 році Німеччина як батьківщина гомеопатії запропонувала ЮНЕСКО визнати цю галузь медицини нематеріальною культурною спадщиною людства. Зіставляючи думки прихильників і противників застосування гомеопатії в медицині, доводиться констатувати, що більш ніж 200-річна дискусія між ними не призвела до однозначних і загальноприйнятих суджень із цієї проблеми. Доводиться визнати, що попри переконливу оцінку гомеопатії як недоказового і суперечливого сучасним науковим даним методу лікування вона продовжує досить широко застосовуватися у значної (до 10 % і більше) частки хворих людей. Як перша, так і друга точка зору мають у науковому світі чимало авторитетних прихильників. Очевидно, що вірогідно науково не підкріплені докази і свари між прихильниками та противниками цього методу не розв’яжуть протиріччя між ними і тому залишають за пацієнтами право звернутися за допомогою до гомеопатів. Ймовірно, у надії на вирішення цієї проблеми єдино правильним і перспективним є об’єднання зусиль нинішніх опонентів для проведення спільних досліджень на базі авторитетних сучасних і клінічних наукових центрів і взаємне їх прагнення до пізнання істини.

 

Конфлікт інтересів. Автор заявляє про відсутність конфлікту інтересів при підготовці даної статті.