Статтю опубліковано на с. 48-50
Грип та інші гострі респіраторні вірусні інфекції (ГРВІ) за частотою реєстрованих випадків посідають перше місце, досягаючи 95 % у структурі інфекційної захворюваності [3]. Щорічно у світі ГРВІ переносять близько 500 млн осіб, 2 млн з них помирають. Ускладнення після зазначених інфекцій становлять 3–4 % [12]. Грип та ГРВІ в Україні належать до соціально значущих інфекцій, тому що економічний збиток від них щорічно становить понад 400 млн гривень [6].
ГРВІ об’єднують велику групу захворювань дихальних шляхів, які проявляються помірними симптомами загальної інтоксикації, ураженням слизових оболонок органів дихання, кон’юнктив і лімфоїдної тканини. Зазначені захворювання здатні викликати близько 300 вірусів, що становлять 6 сімейств. З них найбільш часто зустрічаються риновіруси, парагрип, респіраторно-синцитіальний (РС), аденовіруси, коронавіруси, метапневмовірус та ін. Грип також є представником групи ГРВІ, однак з огляду на високий рівень ускладнень, що виникають при ньому, медико-соціальну значимість його вивчають окремо.
Різні сімейства вірусів мають специфічну тропність до епітеліальних клітин дихальних шляхів, лімфоїдної тканини. Верхні дихальні шляхи частіше уражаються риновірусом, аденовірусами, вірусами парагрипу. Нижні — РС-вірусами й вірусами грипу. Віруси, що розмножуються брунькуванням, до яких належить сімейство ортоміксовірусів (грип А, В, С), параміксовірусів (РС-вірус, парагрип), коронавірусів, викликають розгорнуту клінічну картину лише в періоді їх активного синтезу (3–5 днів хвороби). Реплікація вірусів (риновіруси), аденовірусів викликає руйнування епітеліальних клітин, що призводить до тривалого збереження симптоматики патологічного процесу, аж до повного відновлення цілісності епітелію [5].
Тяжкість вірусної інфекції залежить від агресивності вірусу, віку хворого, стану факторів його неспецифічного й специфічного захисту, який включає як клітинні, так і гуморальні складові імунної відповіді.
Проникаючи в організм через верхні дихальні шляхи, респіраторні віруси мобілізують насамперед неспецифічні механізми противірусного захисту (лізоцим, інтерферони) на фоні зростаючої активності специфічних факторів [2].
Основною функцією антивірусного імунітету є обмеження й пригнічення репродукції вірусів у тропних до них клітинах. Вірус-інфіковані клітини звільняють сигнальні молекули імунної системи — інтерферони 1-го типу, зокрема IFN-α [12].
Інтерферони належать до видоспецифічних цитокінів, являють собою особливий противірусний білок, що продукується циркулюючими в крові плазмоїдними попередниками дендритних клітин і зараженими вірусом клітинами організму хазяїна [8].
Відкрили інтерферони англійські вірусологи Айзекс і Лінденман (1957). Інтерферони закодовані в генетичному апараті клітини. За антигенною специфічністю інтерферони поділяються на альфа (α), бета (β) і гамма (γ). Кожен вид і підвид інтерферонів кодується окремим геном. Деякі гени продукують свої ізоформи IFN-α (зокрема, α2а, α2b, α2c) [7].
У відповідь на проникання вірусів в організмі дитини відбувається активація системи інтерферонів. Л.Г. Горячева зі співавт. (2009) виділяють 4 етапи функціонування даної системи:
— індукція, або включення, системи, що призводить до дерепресії генів інтерферонів, транскрипції їх інформаційних РНК з їх подальшою трансляцією;
— продукція — синтез клітинами інтерферонів α-, β- і γ-типів і секреція їх у навколишнє середовище;
— дія — захист навколишніх клітин новоствореними інтерферонами від чужорідної інформації;
— ефекти — антивірусні, імуномодулюючі, антитуморогенні, радіопротективні.
Віруси по-різному реагують на дію інтерферонів, що визначається їх будовою. При наявності зовнішньої оболонки і ліпідів (міксовіруси, група вірусів віспи, арбовіруси) віруси більш чутливі до дії інтерферонів, тоді як пікорна- й аденовіруси, позбавлені зовнішньої оболонки, більш стійкі. Найбільш чутливі в тканинних культурах арбовіруси, що дозволяє використовувати їх як модель для перевірки активності інтерферонів [11].
Серед факторів противірусного захисту важливе місце посідає секреторний імуноглобулін A (SIgA), що наявний на слизових оболонках і є продуктом функціонування плазматичних клітин. Відомо, що SIgA зв’язується з вірусами й блокує адгезію патогенів до слизової оболонки. Згідно з даними ряду авторів, при хронічних ринітах у секретах носоглотки реєструється зниження рівня SIgА. При гострих запаленнях лор-органів у секретах уражених органів визначається високий вміст секреторної форми IgА. У періоді реконвалесценції ці показники повертаються до фізіологічної норми [2, 3].
В.Н. Буряк у своїх роботах (2014) переконливо довів зв’язок між рівнем активації інтерфероногенезу і змістом SIgA в секреті носової порожнини.
Усі вищезазначені ефекти дії інтерферонів при проникненні вірусів в організм були аргументом на користь застосування їх у медичній практиці. За типом активного компонента препарати поділяються на ІФН-α, ІФН-β і ІФН-γ. За часом застосування їх у практиці — на природні (людські) лейкоцитарні (перше покоління) і отримані штучним шляхом рекомбінантні (друге покоління) інтерферони.
У даний час застосування природних інтерферонів різко знижене, що обумовлено відсутністю належного контролю за якістю сировини, а саме немає гарантій, що отриманий препарат не має вірусів парентеральних інфекцій або баластних білків, які викликають алергічні реакції [4]. Тому рекомбінантні інтерферони посідають провідне місце в терапії вірусних інфекцій.
Відомо, що α- і β-інтерферони мають виражену антивірусну дію, блокуючи синтез вірусних білків і пригнічуючи інші етапи їх репродукції. γ-інтерферони активно впливають на імуноцити (НК-клітини, Т-лімфоцити, моноцити, макрофаги й гранулоцити) [10].
Серед препаратів рекомбінантних інтерферонів у лікуванні дітей при ГРВІ найдоцільніше застосовувати інтерферон α-2b, що пригнічує синтез вірусної РНК і ДНК внаслідок інгібуючої дії на процеси транскрипції й трансляції, призводить до змін структури мембрани вірусу шляхом активації рибонуклеази, що ушкоджує матричну РНК вірусу та перешкоджає проникненню вірусу в клітину [1].
Важливим є й те, що синтез його посилюється з перших годин інфікування і саме він створює бар’єр зі стійких до вірусу неуражених клітин навколо первинного вогнища інфекції [8]. Крім того, він стимулює продукцію інших цитокінів, індукує специфічні ферменти, пригнічує проліферацію клітин, чинить імуномодулюючий вплив через посилення фагоцитарної активності й підвищення цитотоксичної дії лімфоцитів щодо клітин-мішеней [4].
Медичною промисловістю випускаються різні торгові форми інтерферонів — пероральна, ректальна, інтраназальна тощо. Аналіз літератури, власних спостережень і досліджень переконливо доводить доцільність саме інтраназального застосування препаратів [1, 7, 8]. Зокрема, нас зацікавив вітчизняний інтраназальний препарат Назоферон (діюча речовина інтерферон α-2b 100 000 МО/мл). Випускається він у вигляді спрея та крапель, застосовується з періоду новонародженості.
При інтраназальному введенні Назоферону ефект його застосування обумовлений впливом на клітини вхідних воріт інфекційного агента. Він має високу біодоступність, швидкість дії порівняно з ін’єкційним застосуванням (ефект розвивається через 5–10 хвилин після введення). Для боротьби з набряком слизової оболонки носоглотки, значною кількістю слизу, що може знижувати біодоступність препарату, до складу Назоферону входить гідромелоза, що забезпечує щільний контакт і фіксацію препарату на слизовій оболонці носа [4].
У дитячій практиці важливий не тільки отриманий ефект від препарату, а і його профіль безпеки, відсутність негативних психологічних реакцій дитини, зручність застосування. У дослідженні Л.В. Беш (2014), проведеному у Львівському міському дитячому алергологічному центрі, переконливо доведено безпеку застосування Назоферону в дітей з обтяженим алергологічним анамнезом.
Вплив Назоферону на механізми місцевого імунологічного захисту (вироблення SIgA) та цитокіновий баланс вивчив у своїй роботі В.М. Буряк (2014). Він довів клінічну ефективність застосування препарату, обумовлену відновленням показників місцевих імунних бар’єрів слизової верхніх дихальних шляхів за рахунок, зокрема, нормалізації рівня SIgA в секреті носової порожнини, і виявив зменшення дисбалансу у вмісті про- і протизапальних інтерлейкінів у крові хворих.
Назоферон у дітей першого року життя застосовується тільки у вигляді крапель, а в більш старших пацієнтів і дорослих доцільніше застосовувати спрей, тому що він у вигляді дрібних частинок досягає більш віддалених ділянок носоглотки.
Порівнюючи ефективність препаратів для інтраназального й ректального застосування, можемо відзначити, що другі діють віддалено від місця проникнення вірусу, мають перш за все системну, а не місцеву дію, що може викликати появу алергічних реакцій і грипоподібний синдром. Крім того, дози ректальних препаратів через низьку біодоступність завищені мінімум у два рази.
Відомий той факт, що при підвищенні температури тіла дитини відбувається зниження рівня рідини в її організмі, що призводить до запорів, і, як наслідок, виникає зниження всмоктування лікарських засобів, введених per rectum.
Крім того, багато дітей негативно реагують на ректальне введення препаратів, що іноді завдає їм психологічної травми й спричиняє фізичні незручності.
В умовах економічної кризи в країні має значення й цінова політика препарату. Ціни на Назоферон у 2–3 рази нижчі, ніж на багато інших аналогічних терапевтичних засобів.
У той же час з огляду на фармакоекономічні показники слід звернути увагу, що одного флакону Назоферону вистачить на повний курс лікування, що підвищує прихильність до використання даного препарату.
Отже, у лікуванні ГРВІ у дітей перевагу необхідно віддавати препаратам інтраназального введення, зокрема вітчизняному препарату Назоферон, що обумовлено його високою терапевтичною ефективністю, безпекою застосування й економічною доступністю.
