Международный эндокринологический журнал 1 (49) 2013

Цукровий діабет — одне з найпоширеніших і, на жаль, поки невиліковних захворювань. Воно відоме людству з давніх часів. У самих хворих та багатьох інших людей виникає запитання, що було відомо про це захворювання і як його лікували в ті далекі часи. Сучасні уявлення про хвороби доісторичної людини ґрунтуються зазвичай на вивченні її викопних останків. Вони дозволили встановити, що вже первісні люди та їх нащадки страждали від багатьох хвороб та травм — переломів та деформацій кісток, їх патологічних наростів (екзостози), остеомієлітів і деяких інших уражень кістково­суглобової системи. Практикувалися в ті часи такі методи лікування, як трепанація черепа, шинування при переломах, ампутації тощо. Оскільки вивчення кісткових останків не дозволяють впевнено судити про захворювання внутрішніх органів, ці відомості можна розглядати і як непряме свідчення давньої поширеності також інших видів патології людини, із високою ймовірністю й цукрового діабету. Слід, однак, зауважити, що хоча діабет відомий уже понад 3000 років, швидше за все в стародавні часи він не був настільки поширеним захворюванням, яким став надалі, особливо в ХIХ–ХХI столітті. Можна припустити, що однією з причин відносно низької поширеності діабету в античні часи був властивий для більшості простих людей рухливий спосіб життя, фізична праця, обмежене харчування тощо.

Історію діабетології прийнято поділяти на доінсуліновий і післяінсуліновий період, підкреслюючи тим самим революційну роль відкриття та практичного використання інсуліну (а згодом і пероральних цукро­знижуючих препаратів) у лікуванні цукрового діабету й радикальної зміни можливостей і способу повсякденного життя тих, хто страждає від цього захворювання. Було б, однак, більш правильним цю історію розглядати в ширшому плані, хронологічно оцінюючи її як діабетологію емпіричну й науково­експериментальну. На відміну від деяких інших захворювань і методів їх лікування, про які розповідають археологічні розкопки, у судженні про діабет у стародавні часи дослідники змушені спиратися тільки на збережені історичні документи. Уже перші документи, що дійшли до наших днів, дозволяють впевнено говорити про те, що ще в період емпіричної медицини, в античному світі і за часів Середньовіччя, діабет був добре відомою патологією, що досить часто траплялася серед різних прошарків населення. Про це, зокрема, свідчать два відомих папіруси, знайдені наприкінці ХIХ та початку ХХ століття (папіруси Е. Сміта та Г. Еберса, названі за іменами вчених, які їх знайшли).

У папірусі Еберса, датованому 1550 роком до н.е., із посиланням на єгипетського лікаря Hesy­Ra міститься опис захворювання, проявом якого були рясне виділення сечі й сильна спрага. Під різними назвами діабет був уже добре відомим в Ассиро­Вавилонії, Палестині, стародавніх Китаї, Індії, Єгипті, у Греції та Римській імперії. Основні ознаки цього захворювання, що збереглися і в наш час (поєднання виснажливої сильної спраги з частим сечовипусканням, загальна слабкість тощо), описані в численних джерелах, які розповідають про медицину цих країн. Глиняні таблички, знайдені при розкопках споруд 3000­річної давності, а також більш пізні дані, отримані при розкопках руїн палацу Ашурбаніпала в Ніневії (669–626 рр. до н.е.), містять переліки кількох сотень лікарських засобів і дієтичних приписів, причому деякі цілком могли застосовуватися і при захворюваннях із діабетичними ознаками. У відомій роботі індійського лікаря Сусрата (400 років до н.е.) наведено не тільки опис хвороби, але й різні клінічні форми перебігу діабету. Опис проявів діабету міститься і в пам’ятниках ассиро­вавилонської цивілізації. Захворювання під назвою «жин­нінад» (сечове виснаження) описується в трактаті індо­тибетської медицини «Чжуд­Ши» (111 р. н.е.). Хоча чіткий поділ форм діабету відбувся значне пізніше (лише у 1675 р. Томас Уїлліс, а згодом Метью Добсон класифікували 2 види діабету — цукровий, або медовий (diabetes mellitus), і «несмачний» (insipidus), на солодкий смак сечі хворих звертали увагу і стародавні лікарі Індії (така сеча приманює мурах), Кореї, Китаю, Японії, Перу тощо, які за цією ознакою йменували захворювання «хворобою солодкої сечі».

В історії діабетології провідну роль відіграє відомий лікар і філософ Аретей, який жив у кінці I століття н.е. Народився він у Каппадокії, історичній області сучасної Туреччини, яка входила в ті часи до складу Римської імперії, помер в Олександрії (Єгипет). Послідовник Гіппократа, Аретей був відомий сучасникам як кращий після Гіппократа дослідник хвороб. Результати багаторічних досліджень були викладені Аретеєм у декількох книгах, у тому числі в книзі «Етіологія й симптоми гострих і хронічних хвороб». Наслідуючи грецького лікаря Деметріоса, він перший характеризував і об’єднав сукупність різних і раніше описаних окремих ознак хвороби, остаточно підтвердивши назву «діабет» (від гр. diabaino — проходжу крізь). Такою була й назва сифона на римському акведуці, через який постійно лилася вода. Аретей так описує це захворювання: «Діабет — жахливе страждання, що розчиняє плоть у сечу. Пацієнти, не припиняючи, виділяють воду безперервним потоком, як крізь відкриті водопровідні труби. Життя коротке, неприємне й нестерпне, спрага невтолима, прийом рідини надмірний і невідповідний до величезної кількості сечі через ще більше сечове виснаження. Ніщо не може утримати їх від прийому рідини й виділення сечі. Якщо ненадовго вони відмовляються від прийому рідини, у них пересихає в роті, шкіра та слизові стають сухими; у пацієнтів відзначається нудота, вони збуджені і протягом короткого проміжку часу гинуть. При цій хворобі, очевидно, уражаються нирки і сечовий міхур, бо хворий ніколи не припиняє виділяти сечу». Не даючи точного найменування захворювання, досить повний клінічний опис основних його ознак наводить знаменитий римський лікар­енциклопедист Авл Корнелій Цельс (I ст. н.е.), автор восьми книг «Про лікарську справу (De re medica)». Однак, описуючи симптоми діабету, ні Цельс, ні Аретей, ні Клавдій Гален (130–200 рр. н.е.) не пов’язували це захворювання з функцією підшлункової залози, розглядаючи його як «нетравлення шлунка», «атонію нирок», «сечовий пронос — diarrhoea urinosa» (К. Гален). У стародавньому Китаї ознаки діабету пов’язували з порушенням функції печінки. Накопичення знань про діабет успішно тривало і в Середньовіччі. У цьому була велика заслуга знаменитої медичної школи в Салерно (IX–XIII ст. н.е.), потім медичних шкіл у Монпельє, Болоньї, Падуї та Парижі. Із середньовічних лікарів досить докладно описує діабет і прийоми його лікування великий Авіценна — Абу Алі ібн Сіна (980–1037), який пов’язував захворювання з хворобою нирок, не здатних утримувати вологу в організмі. У своєму «Каноні лікарської науки» (1024 р.) він назвав діабет «поганою хворобою». У числі інших проявів (ускладнень) діабету Авіценна одним із перших звертає увагу на діабетичну гангрену та інші ураження стоп. Для лікування діабету він широко застосовував суміші цілющих рослин. Зокрема, звернув увагу на цілющі властивості земляної груші — топінамбура. Авіценна запропонував перші описи відмінностей між цукровим і нецукровим діабетом. Ним була розроблена схема лікування діабету, основними елементами якої були дієтотерапія, застосування рослинних засобів (особливу увагу він звертав на цукро­знижувальний ефект люпіну й насіння пажитника), фізичні вправи. Слід зазначити, що викладені Авіценною принципи дієтотерапії цукрового діабету зберігають своє значення і в наш час. Настільки ж докладно прояви та наслідки діабету у своїх творах описує й інший видатний учений і лікар Середньовіччя Мойсей бен Маймонід. Він звертає особливу увагу на необхідність дотримання строгих обмежень у харчуванні, поєднанні їх із фізичними вправами, правилами особистої гігієни. Приблизно так само трактував діабет у ХVI столітті й Теофраст фон Гогенхейм (Парацельс), який указував, що діабет є захворюванням усього організму. Не знаючи справжніх причин захворювання, середньовічні лікарі та їх попередники й послідовники вже в ті часи для полегшення стану хворих і спроб їх лікування досить широко застосовували рослинні засоби. В основі відомих тоді методів лікування, крім фізичних вправ, було обмеження вживання борошняних страв, у харчуванні домінували овочі, молоко, риба, широко використовувалися всілякі рослинні засоби (відвари й настої цілющих трав, лавр, волоський горіх, гранатовий сік, слабке виноградне вино). Стислий нарис початкового періоду історії діабетології можна завершити двома основними висновками:

1. Незважаючи на те, що цукровий діабет був захворюванням, що вражало людей ще з періоду зародження людської цивілізації, ні в Античності, ні в часи Середньовіччя зусилля багатьох поколінь лікарів так і не дозволили встановити, що воно пов’язане з підшлунковою залозою. Завдяки сукупності накопичених цими лікарями відомостей про прояви діабету можливим було лише симптоматичне й не завжди успішне лікування захворювання за допомогою харчових обмежень і застосування лікарських трав. Проте таке лікування не могло запобігти неминучій загибелі хворих молодого й дитячого віку у випадках захворювання ними на інсулінозалежну (за нинішніми нашими уявленнями) форму діабету.

2. Радикальна зміна знань про причини, клініку та засоби лікування діабету стала можливою лише в подальший період науково­експериментальної медицини, що дозволив установити зв’язок діабету з морфологічними та функціональними змінами підшлункової залози, створенням і практичним застосуванням її гормону інсуліну та інших цукрознижувальних препаратів.

Однак, говорячи про ці досягнення, ми із вдячністю згадуємо також праці і зусилля, зроблені нашими давніми попередниками у вивченні та розробці перших найпростіших методів діагностики та лікування діабету в колишні часи.