Інформація призначена тільки для фахівців сфери охорони здоров'я, осіб,
які мають вищу або середню спеціальну медичну освіту.

Підтвердіть, що Ви є фахівцем у сфері охорони здоров'я.



Всесвітній день боротьби із запальними захворюваннями кишечника
день перший
день другий

Коморбідний ендокринологічний пацієнт

Всесвітній день боротьби із запальними захворюваннями кишечника
день перший
день другий

Коморбідний ендокринологічний пацієнт

Международный эндокринологический журнал 2 (26) 2010

Вернуться к номеру

Від редактора

Чи можна оцінити як позитивні досягнуті на сьогодні результати лікування цукрового діабету (ЦД)? Наскільки свідомо і відповідально ставляться до терапії цього захворювання самі пацієнти? І чи варто витрачати величезні кошти на лікування, якщо хворі не дотримуються дієти і не здатні відмовитися від шкідливих звичок?

На жаль, незважаючи на успіхи і досягнення сучасної ендокринології, нині в практичній діяльності лікарів­ендокринологів значно більше запитань, ніж відповідей на них.

Добре відомо, що лікування ЦД — процес деякою мірою емпіричний: це і мистецтво, і досвід, і наполеглива позиція лікаря, і довіра у тандемі лікар/пацієнт, і свідоме ставлення пацієнта до лікувальних заходів. І хоча у наш час в арсеналі спеціалістів­ендокринологів є безліч різноманітних препаратів для управління ЦД, що мають різні переваги та недоліки, досягнуті результати лікування цієї патології не задовольняють ні лікарів, ні самих пацієнтів.

Катастрофічне зростання кількості хворих на ЦД — це проблема, що не обмежується кордонами окремо взятої країни і повинна вирішуватися на світовому рівні. ЦД — не лише тяжка інвалідизуюча патологія, що посідає 4­те місце серед найнебезпечніших захворювань людства. Це і втрата працездатності, і різке погіршення якості життя, і тривале лікування, і значні фінансові витрати... Це захворювання, унаслідок якого щороку близько 700 тис. пацієнтів втрачають можливість бачити світ, 1 млн — рухатись, а 4 млн — жити.

Актуальним питанням є й перевантаження лікарів­ендокринологів виконанням обов’язків інших спеціалістів: якщо в західних країнах існує чіткий поділ функцій між лікарями, які беруть участь у веденні хворих на ЦД, то в Україні ендокринолог — це спеціаліст, який повністю відповідає за результат лікування і виконує обов’язки і сімейного лікаря, і дієтолога, і ангіолога, і невропатолога, і гастроентеролога, і кардіолога, і нефролога, і навіть психотерапевта. Не кажучи про всі труднощі та проблеми, пов’язані із забезпеченням хворих необхідними цукро­знижувальними препаратами, відсутність уніфікованих форм звітів (за наявності чинного наказу МОЗ України) та ін.

На сьогодні багатофакторна стратегія управління ЦД включає такі положення: лікар повністю керує процесом лікування; у веденні пацієнтів із ЦД повинна брати участь багатопрофільна команда; необхідно перерозподілити відповідальність за перебіг захворювання і делегувати хворому частину функцій; процес лікування вимагає внутрішньої мотивації і від хворого, і від лікаря.

Важливими аспектами терапії є оцінка психологічного стану хворого, вплив на депресивну симптоматику, мотивація пацієнта. Якщо у хворого немає мотивації до лікування, то навіть у разі застосування найсучасніших терапевтичних схем і високовартісних препаратів ефективність лікування дорівнюватиме нулю: успіх на 99,9 % залежить від самого пацієнта, його самоконтролю та комплайєнсу.

Однак ми сподіваємося на позитивні зрушення у вирішенні цього актуального і болючого питання, адже в нашому арсеналі містяться всі препарати, які широко застосовуються лікарями в розвинутих країнах. Головне завдання — застосовувати всі доступні ресурси і використовувати їх правильно. Перед початком лікування у хворого з уперше виявленим ЦД необхідно визначити рівень не тільки глюкози в крові, але й С­пептиду, імунореактивного інсуліну, титр антитіл до декарбоксилази глутамінової кислоти (з метою диференціальної діагностики ЦД 1­го і 2­го типу), функціональний стан печінки, підшлункової залози, встановити можливий механізм розвитку захворювання. Не можна фанатично призначати всім однакові лікарські засоби; оскільки захворювання в кожному конкретному випадку зумовлене різними причинами, необхідно використовувати індивідуалізований творчий підхід, не лікувати «за шаблоном», встановлювати мету терапії з урахуванням усіх факторів.

Практичний досвід свідчить: на жаль, нині не існує терапії, яка б уповільнила зниження функціонування b­клітин упродовж тривалого проміжку часу в хворих на ЦД 2­го типу, а спеціалісти­ендокринологи ще далекі від можливості застосовувати для кожного хворого патогенетичну терапію, яка б повністю нормалізувала порушення вуглеводного обміну.

Нещодавно на III Міжнародній конференції, присвяченій сучасним технологіям в ендокринології (10–13 лютого, м. Базель, Швейцарія), були представлені результати метааналізу 5 досліджень (UKPDS, PROactive, ADVANCE, VADT, ACCORD), у який було включено понад 33 тис. пацієнтів. Було отримано важливі дані щодо зниження ризику розвитку серцево­судинних ускладнень: зниження рівня глікозильованого гемоглобіну на 0,9 % призводило до зниження їх кількості на 2,9 %; зниження рівня холестерину на 1 ммоль/л давало на 8,2 % менше таких подій; на 12,5 % менше ускладнень було зумовлено зниженням рівня систолічного АТ.

Важливі висновки метааналізу: пошук оптимального підходу щодо зниження рівня глікозильованого гемоглобіну продовжується; цільові рівні глікозильованого гемоглобіну в різних популяціях неоднакові залежно від віку, статі, очікуваної тривалості життя, мотивації пацієнта й інших факторів; переваги інтенсивного контролю глюкози щодо зниження ризику розвитку серцево­судинних подій менш значні порівняно з нормалізацією артеріального тиску і ліпідного спектра крові.

Як бачимо, лікування ЦД — це справа, в якій не може бути однозначних рішень і підходів. Кожен лікар повинен сумніватися, думати, аналізувати й на основі цього обирати дієвий та безпечний підхід до лікування у кожному конкретному випадку.

Найщиріші вітання читачам журналу з доволі екзотичного краю, де кордони Аргентини, Бразилії та Парагваю зустрічаються в гущавині тропічного лісу, а природа створила грандіозне видовище незабутньої краси — водоспади Ігуасу. Гребінь цих водоспадів сягає майже трьох кілометрів, а висота — 82 м. У хмарах водяного пилу ансамблю водоспадів виблискують кольорові райдуги, а кінці їх губляться в місцях, де кришталеві води обіймаються з джунглями. Панорама, що відкривається перед численними туристами зі всього світу, переповнює відчуттям спочатку страху, а потім захоплення досконалістю природи. Недарма ЮНЕСКО оголосило цей могутній водоспад надбанням людства. Розплавлене срібло киплячої води, таємниче мерехтіння світла, фантастична потужність, поєднана з витонченістю, симфонія водяних струменів, злита воєдино і виконувана незбагненним, створеним природою органом. Вічність Всесвіту — ось що таке Ігуасу! Не забуваймо, що сама природа є найчудеснішою казкою нашого дитинства і навіть тієї пори, коли ми стаємо вже дорослими… 

З повагою, головний редактор професор Володимир ПАНЬКІВ

 



Вернуться к номеру